Дім милосердя дбає про тих, хто опинився в складних життєвих обставинах, про «залишених на узбіччі життя», кому потрібні опіка й тепло.
Центр реінтеграції та адаптації допомагає знову стати на ноги тим, хто потрапив у залежність від алкоголю чи наркотиків. Ми скеровуємо людину до Ісуса Христа, Який Один може дати свободу.
«Тому якщо Син звільнить вас, справді будете вільними.»Ів. 8:36Отримати консультацію Наша історія
І що ми маємо сьогодні
Усе почалося не з плану і не з будівлі. Усе почалося з людини — пастора помісної церкви УЦХВЄ Миколи Кулакевича, серце якого горіло служити Господу і хоч чимось допомогти людям, які гинуть в алкоголі та наркотиках.
Довгі молитви до Бога привели до церкви Олексія Томіна, який перейшов з іншої церкви. Так у церкві УЦХВЄ «Нове Життя» в с. Пархомівка зародилося соціальне служіння. Бог почав працювати і додавав інших служителів: Віктора Грузіна та Олександра Вишневського.
У 2018 році Бог дав братів, які допомогли придбати будинок для центру реінтеграції та адаптації, і це вже був свій будинок. Нині тут проживають і проходять адаптацію шість людей.
У 2019 році Бог дав можливість орендувати будинок, де зараз проживають п’ять дідусів.
З перших днів повномасштабного вторгнення церква, служителі та центр адаптації включилися в служіння людям усім, чим могли. Дотепер вони беруть активну участь у волонтерській діяльності.
Місце для літніх і хворих людей, яких ніхто не чекає вдома. Догляд, їжа, молитва і живе спілкування.
Для тих, хто після важкого періоду свого життя хоче повернутися до нормального життя: з житлом і роботою та з відновленими стосунками в сім’ї.
Звичайні дні, в яких багато тепла
Тут день починається з чаю й розмов на кухні. Хтось читає, хтось порається в городі, хтось просто дивиться у вікно, і це теж нормально. Ми не поспішаємо. Головне, щоб кожен відчував: він удома, а не «на утриманні».
Пів року вона жила сама в холодній хаті, де не лишилося сусідів. Коли її привезли, довго сиділа в куточку й нікого не чіпала. Тепер вона перша на кухні — «щоб борщ не пересолили». І вперше за багато років їй є з ким поговорити за столом.
Після інсульту родина не змогла доглядати. Тут він заново вчився тримати ложку, а потім ходити з паличкою. Каже, найважче було не лікування, а повірити, що ти ще комусь потрібен. Тепер лагодить усе, що скрипить.
Не притулок, а дорога назад
Сюди приходять люди, які щось втратили: дім, роботу, сім’ю, довіру. Ми не обіцяємо чудес за тиждень. Даємо те, що працює: розпорядок, чесну працю руками, людей поруч і час.
Він вийшов із колонії з пакетом речей і без жодного номера, на який можна подзвонити. Перший місяць майже мовчав. Потім влаштувався на будову, зібрав перші гроші й сам купив нормальні черевики. Сказав: «Уперше за довгий час я знаю, де буду ночувати завтра».
П’ять років він не тверезів і втратив сім’ю. Чудодійної пігулки тут не було: розпорядок, робота й люди, які не здалися. Минуло півтора року. Тепер щонеділі він телефонує доньці, і вона бере слухавку.
Люди, які щодня поруч
Колись сам шукав дорогу додому і знає, як це, коли ніхто не вірить. Каже, що не пам’ятає жодної гарної проповіді, яка б допомогла так, як вчасно поставлена тарілка борщу.
Двадцять років пропрацювала медсестрою. Пішла з лікарні, бо хотіла бути біля людей довше, ніж п’ять хвилин на обході. У домі її називають просто «наша Наталка».
Пройшов шлях, який зараз проходять його підопічні. Не повчає і не тисне, просто поруч, коли найтяжче. Любить повторювати, що падати не соромно, соромно не вставати.
Якщо вам або вашим рідним потрібна допомога, телефонуйте чи пишіть. Можна не знати, що саме питати: розберемося разом. Консультація безоплатна.
Зателефонувати Написати в Telegram